Зазвичай уся наша родина збирається разом у бабусі й дідуся. Мій дідусь співає у церковному хорі, тому я часто йду з ним на ранкову літургію. Після служби ми всі разом сідаємо снідати.
Серед традицій — особливий великодній кошик, бо, крім їжі, ми кладемо в нього ключі та ніж. Найяскравіший спогад — це момент наприкінці літургії, коли запалюють свічки в кошиках, а священник тричі обходить храм. Надворі ще темно, але ці маленькі вогники від свічок освітлюють усе навколо.
Я люблю Великдень ще й за відчуття тиші та спокою: усі відпочивають, ніхто не береться до роботи. Моє містечко невелике, тому можна вийти на вулицю й буквально не зустріти людей.
Я народилась у Самборі, але все дитинство і шкільні роки проживала в Городку Львівської області. Зараз мешкаю у Львові. Щодо великої підготовки — у нас був сервант з посудом, з якого ніхто ніколи не пив. І коли мама казала: «Йдемо мити скло», — це означало, що скоро Великдень. Обовʼязково треба було підмітати подвірʼя, а дідо білив дерева і тротуари. Мама завжди пекла паски в суботу, хоч я знаю, що багато робить це в четвер. У суботу ми також малювали писанки. Святимо паску в суботу з обіду і до вечора. У деяких регіонах освячення відбувається вночі або в неділю зранку — у нас не так.
У кошику обовʼязково були: паска, шинка, ковбаска, хрін, сіль, масло, сир кисломолочний, писанки, варене чищене яйце. Також клали ніж, щоб потім нарізати все свячене. А ось свічку до церкви не носили — це більше львівська традиція. Прикрашали кошик букшпаном — такою зеленою травичкою. Церква, потім сніданок і на цвинтар, а далі в Самбір — таким завжди був маршрут. Снідали ми зазвичай у Городку, а на обід їздили до бабусі, маминої мами, у Самбір. Обливані понеділки в дитинстві дуже запам’ятались, але коли було тепло й радісно. А ще запамʼяталась служба онлайн під час пандемії ковіду. Тоді ми вперше не поїхали до бабусі в Самбір.
Дуже люблю це свято. Торік пощастило святкувати Великдень разом із чоловіком, і ми вперше відвідали Шевченківський гай.
Зазвичай зранку ми з мамою чи бабусею ішли до церкви та святили їжу. У кошику були паски, крашанки, ковбаси, масло та сир. Батько додавав також пиво та різні солодощі, що мене дивувало й обурювало. Повертались додому і великою родиною розговлялися.
З початку повномасштабної війни, через відсутність родини в одному місті, я започаткувала нову традицію — щороку на Великдень бути в різних країнах і містах. Подобається спостерігати й відчувати різні спільноти. Цього року їду на Волинь, до останньої жінки по маминому роду, оскільки є дуже багато питань стосовно родини, які нас турбують. Я не знаю, чого очікувати від цього Великодня, але впевнена, що буде цікаво)
З традицій, які я памʼятаю, — гробки. Перед Великоднем ми з родиною їхали на цвинтар — у Дніпропетровщині та сусідніх регіонах це звична традиція пам’ятування. Цікаво про це описано в матеріалі від Ukraїner.
Мої батьки ходили до протестантської церкви, тож святкування Великодня в нашій родині відрізнялося від православної традиції. Зранку ми вставали, пили чай із пасочкою, билися крашанками й збиралися до церкви. У церкві цього дня було святкове служіння із застіллям: спочатку — невелика великодня проповідь, потім — театралізоване дійство, присвячене Воскресінню Христа, яке ставили діти, а опісля — застілля. До столу всі приносили із собою домашні паски, крашанки, хтось — ковбаску, сир, холодець. Ми накривали стіл у церкві й просто спілкувалися всі разом. Після цього разом із родичами чимчикували до нас додому, де також проводили час за розмовами — згадували далеких родичів, говорили про те, хто що садив чи саджатиме цього року на городі.
Є речі, які можуть здатися незвичними. Наприклад, на Великдень багато хто йшов на природу смажити шашлики, бо шахтарі використовували цей вихідний як можливість відпочити з сім’єю. Це не те що традиція, але доволі поширена практика. Також знаю одну менш поширену традицію (зі спогадів бабусі) — освячення пшона у великодньому кошику. Його потім посипали перед виходом на город. Є ще одна культурна особливість нашого регіону, пов’язана з надазовськими греками. Вони мають свою унікальну святкову випічку «псатир» — обрядовий хліб особливої форми, що символізує терновий вінець і хрест Ісуса Христа.
Ми завжди носили крашанки й пасочки одиноким сусідам і знайомим. Писанок не малювали, але бабуся завжди фарбувала крашанки в цибулевому лушпинні з відбитками рослин. Кошик освячувала лише бабуся по татовій лінії — у православній церкві. Усі інші родичі кошик не освячували, але ходили на святкове служіння до протестантської церкви. У кошику традиційно були крашанки, паски, ковбаска, сир і сіль.
Найбільше запам’яталося це сакральне випікання пасок — бабуся замішувала тісто поміж тихих розмов увечері. Не можна було гучно розмовляти чи сваритися. Після замісу тісто накривали рушником, зверху клали гілочку верби й накривали ще одним рушником — щоб краще підійшло.
Я родом з Гуцульщини, але маю коріння ще з Бойківщини, тому традиції могли змішуватися. Великдень починався задовго до самої дати — з початком Великого посту. Коли дитина має більше 10 років, старші запрошують її постити. І хочеш чи не хочеш — доводиться, бо іншої їжі вдома не буде. Саме тому ти дуже сильно ці 40 днів чекаєш того Великодня, щоб нарешті смачно поїсти.
Ходиш до церкви зі старшими по середах та пʼятницях на Хресні дороги. За тиждень до Великодня починається приготування. Зазвичай тебе беруть на базар, щоб купити новий нарядний одяг на Великдень. Ви всі дружно вимиваєте хату і подвірʼя, старші роблять ковбасу (якщо ти маленький, то ти головний дегустатор ковбаси), баба готує в печі паску. Знаю, що в кожному регіоні різна паска — навіть у моїх подруг із сусідніх сіл вони відрізнялися. Наша паска солодка, з яйцями, родзинками, прикрашена колосками і хрестами з тіста.
І от субота вечір, останні приготування. Мама прасує всім одяг, перевіряємо погоду, чи буде холодно. Мені зазвичай довіряли складати кошик. Це окреме мистецтво, тому що має бути файно, гідно представлена сімʼя. Кошик — то «обличчя» родини, спозоритися шансів не було. У кошику мали бути паска, ковбаса, обовʼязково кругла, щоб навколо кошика привʼязати, якесь сало чи підчеревина, яйця варені, писанки, зазвичай деревʼяні, масло, сіль, домашній сир, корінь хрону, обовʼязково із зеленим чубчиком, та свічка. На дно кошика клали дрібне насіння овочів, яке відтак висаджували на городі.
Вночі починається служба, і ми всі йдемо до церкви. Опісля люди виходять із церкви, роблять коло й займають свої місця. Усіх кроплять свяченою водою, і починається вітання одне одного. Якщо є похресники біля церкви, то мусиш дати писанку зі свого кошика. Так само тобі твої хресні батьки. Потім ідемо додому. Обовʼязково ґазда має благословити усе, що має, свяченим кошиком (тричі намалювати кошиком хрест, перш ніж зайти в хату), щоб Ісус благословив і оберігав цей дім та його мешканців.
Швиденько накриваємо на стіл. Основна страва після паски — мішанина (так, саме так). Це домашній сир, ковбаса, яйце, хрін, сіль — все, що посвятили в церкві. Обовʼязково треба зʼїсти паску з маслом і мішанину. Потім зазвичай усі йдуть на денний сон. Після денного сну ми часто їздили на цвинтар до наших небіжчиків. Нічого не несли, просто запалювали свічку й молилися. У цей день можна було багато дізнатися про своє коріння й обійти могили прародичів.
У другій половині дня була наступна коротка молитва в церкві, і починалися гаївки. Збиралася молодь — співали веснянки, грали в ігри. Найжорстокішою була гра «Пасок». Ми ставали в коло, а один із гравців ходив зовні з паском і мав непомітно передати його комусь іншому. Той, хто отримував пасок, одразу бив ним сусіда. Далі починалася гонитва: той, хто передав пасок, і той, кого вдарили, змагалися за місце, що звільнилося в колі. Ну супержорстока гра — досі не розумію, чому нам вона так подобалася. Перший день Великодня був удома. На другий-третій день, у Поливаний понеділок, кудись вирушали в гості. Зазвичай, у село діда Пороги. Ще в ці дні хресні мали віднести писанку похресникам.
Із цікавого та неочікуваного для мене — у нашій родині ми ніколи не розписували писанки. Максимум — шкрябанки: яйця, пофарбовані в цибулинні, на яких вишкрябували візерунки. Першу свою писанку я намалювала вже у Львові. Підозрюю, що це вплив радянського союзу. Усі мої предки були заможними за мірками того часу, але, як прийшли росіяни, то в них майже нічого не залишилося. Певно, тому й не передалися в спадок красиві традиції: писанкарство, вишивання, плетіння силянок. На це не було грошей, тому мої діди і баби такого не знали й не передавали нам.
