У цій рубриці ми знайомимо вас із нашими Близькими та розповідаємо їх історії.
Це Вікторія — кохана ветерана Михайла. Їхні стосунки зародилися під час повномасштабного вторгнення, вже після того, як хлопець пішов з армії. Спочатку дівчина не знала ні про його бойовий досвід коханого з 2014 року, ні про поранення, через яке він був демобілізований.
«Наші стосунки зараз тільки починаються, тому я не та крута жінка, що чекає на свого воїна. Я жінка, яка тільки намагається зрозуміти його світ і досвід, яким він не поспішає ділитися».
Наразі перебуваю у вільному плаванні, взяла сабатикал — це така відпустка власним коштом, коли ти не обіцяєш, що повернешся, а компанія не обіцяє, що збереже твоє місце. До цього я працювала в IT, займалась проєктами, які повʼязані з корпоративною соціальною відповідальністю. Це, наприклад, корпоративне донорство крові, збори на армію, допомога у розборах завалів та відбудові. На одному з таких проєктів я і познайомилася з Мішею.
У мене зараз непростий період — постійно потрібно робити якийсь вибір, наприклад, з роботою. Але мій син, Макар, та мама дуже підтримують мене у всьому: «Давай, вперед!», «Не вдалося? Ну нічого, спробуєш знову».
Мені здається, тут постійно щось страждає. Це як жонглювати мʼячиками — якийсь постійно падає. Зараз робота трохи просіла, але якісного часу з близькими стало більше, більше проводжу часу з сином. У мене був дуже короткий декрет, адже я почала працювати, коли Макару виповнилося 6 місяців. Памʼятаю той момент, коли водночас хотіла бути й суперкласною мамою, й суперкласно працювати. Це було складно, але вже зараз легше: десь я зростала як професіонал, десь — як мама. Друзі в якийсь момент відпадали — зʼявлялися нові. І це теж окей, щось завжди буде змінюватись.
З Ветеран Хабу. У нас на роботі був спільний сніданок у хабі, під час якого ми обговорювали реінтеграцію військових. Мені дуже хотілось, щоб у нас теж була така програма. Мій хлопець тому приклад — у нашій компанії ніхто не знав, що він учасник бойових дій, що мав поранення. Він нікому про це не розповідав. Якщо кандидати на співбесідах досі про це не кажуть — ми маємо реагувати, запитувати першими. Тому що бізнес має відповідати на ці запити.
Під час навчання тут створюється дуже комфортна та безпечна атмосфера. Тут я не боюсь займати «ефірний час» або запитати якусь дурницю. Це середовище, у якому не потрібно щось пояснювати, щось доводити. Зізнаюсь, на початку я була тією людиною, яка постійно запитувала: «А чому не онлайн?». Це ж так зручно — не треба нікуди виходити. Після перших тижнів навчання я відчула бонуси офлайну на собі. Він дає можливість доторкнутися до чужого світу, багато дізнатися про іншу людину. Я впізнаю дівчат, вони мене, ми постійно про щось говоримо, чимось ділимось. У всіх свої історії, свої запити, але ніколи біль однієї не порівнюється з болем іншої. Емпатія, що тут вирує, прямо дуже кайфова. Це чудова можливість стати по-справжньому Близькими з людьми. Ця історія неможлива онлайн.
